Город

Стигла вишня (частина 6)

Варвара зникла за хвірткою свого будинку, а Роман постоявши кілька хвилин в замішанні, рушив у бік околиці села. Нагрітий за день сонцем повітря, ще тримався біля самої землі, але від невеликої річки Веселки, вже потягнула легка нічна прохолода. У селі настав той час, коли на якийсь час затихло все. Навіть жаби перестали кричати як оглашенні, в загаченої бобрами річечці. Погода в ці дні видалася ясна, і кожен вечір небо усеивалось срібною тремтінням від мільярди зірок, мерехтливих холодним блакитним світлом, в чернеющей безодні. Ромка підняв голову і подивився на ці мільярди світяться порошинок.

– Так, справи, ось це дівча, не знав, що є такі сміливі. І що тепер робити, приходити завтра чи не варто?

Міркував він підходячи до перехрестя, на якому його мав чекати Андрій, але його там чомусь не виявилося.

– Він що, не дочекався мене і поїхав один?

Обурився поведінкою одного Ромка, але незабаром почув, що наближається торохтіння мотоцикла. Старшинов підкотив до зламаної зимової бурею раките і зупинився, а побачивши, що сидить на поваленном стовбурі Ромка став виправдовуватися.

– Ром, прости, що затримався, сам розумієш, поки прощалися з Нинкой, те та се.

Андрій із задоволенням потягнувся.

– Ох і гаряча мені дівчина дісталася, прямо вогонь, всі сили втомила. Знаєш, напевно я на ній одружуся. А що, в ліжку вогонь буде, на личко гарненьке, і все інше при ній. Ось поженихаемся не багато, а восени весілля справим. Ми з батьком до цього часу, будинок мені добудуємо, ось і приведу в новий будинок господиню.

Ромка слухаючи одкровення одного, мовчки посміхався.

– Ну а в тебе як все пройшло?

Зізнаватися в тому що Варвара сама полізла його цілувати, Ромці не хотілося, і він відповів.

– Нормально, проводив, і ось тебе тут чекаю.

А Андрій його попередив.

– Ти з Варькой обережніше, вона дівка не промах, враз охомутает, і одружитися на собі змусить. Красуня звичайно, але знаєш, як-то ніякої радості від її краси, як порцелянова лялька. Так що тримай вуха гостро. Погуляти звичайно можна перший час, але недовго, а то й оком не встигнеш моргнути, як опинишся в кабалі у Гната Павловича, і будеш тягатися з кошиками на базар по вихідним. Я сам два тижні напевно з нею гуляв, а як тільки вона стала натякати, що не проти вийти заміж, відразу дав задній хід. Потім з Нинкой познайомився, ось на ньому я одружуватися не проти. А там, дивись сам. Може тобі саме така, як Варка потрібна. Не дарма ж кажуть, кожному своє.

– Вона мені на завтра побачення призначила, я спочатку думав що піду, а от тепер твердо вирішив, немає. Навіщо дівчину даремно обнадіювати одружитися я в найближчі рік, два не збираюся. Так що, нехай вона чоловіка в іншому місці шукає.

– Ну і правильно, краще за будь-кого іншого доглянь, простіше, без господарських претензій, як у цій Варьки.

На наступний день, Ромка вийшов на роботу, колгоспні справи закрутили його, і у Богословку він більше не поїхав. Андрій їздив туди один, а він вечорами, проводив час у себе вдома у Соснівці, з місцевою молоддю. З Варею вони зустрілися через два тижні, на фермі, коли його разом послали відвозити туди фураж. Побачивши її на літньому таборі, він хотів було, потихеньку виїхати, але було пізно, Варвара помітила його й покликала.

– Рома, постривай.

Йому довелося зупинитися.

– Здрастуй Рома.

Підійшовши привіталася Варвара.

– Здрастуй.

– А ти чому не прийшов на побачення, я чекала, чекала, а ти не приходиш, або мій аванс не сподобався.

– Так колись було, роботою в колгоспі так нагрузили, що сил лише до дому добратися вистачає. Так що вибач, не зміг.

Червоніючи від власної брехні, сказав Ромка

– Так у вихідні, може прийдеш?

Заглядаючи йому в очі, з надією запитала Варя.

– Ні, не вийде, у вихідні я обіцяв, мати до її сестри в Курськ звозити, тому ніяк.

А потім набравшись сміливості, сказав Ромка.

– Варя, ти не ображайся, але я більше до тебе не прийду.

– Чому? Я тобі що, не сподобалась?

Здивувалася дівчина.

– Розумієш, тобі потрібні серйозні стосунки, а я поки до такого не готовий. Тому не хочу, щоб ти витрачала на мене свій час. Ти дівчина вродлива, приваблива, з тобою будь-хлопець з радістю стане зустрічатися, знайди собі такого, і будь щаслива.

Варвара озирнула Романа поглядом, і презирливо гмикнула.

– Я дивлюся, ти Рома дуже високої думки про себе. Думаєш я не знаю що тебе наречена кинула, за іншого заміж вийшла. Все я Ромочка знаю, тому сильно в хмари не піднімайся, а високо падати доведеться. Не боляче ти мені потрібен був. Я собі знайду, хлопця, а ось знайдеш ти собі дівчину, це питання.

І розвернувшись, гордо задерши голову, пішла в сторону корівників.

– Ну що ж, значить доля в мене така, одному бути.

Усміхнувся Ромка, і зітхнув з полегшенням. Він повернувся з Богословки, і підкотив до хати на обід. Але не встиг і ложку до рота донести як до хати забіг бригадир першої бригади, Петро Ликов і закричав.

– Ромка, ніколи розсиджуватися. У Степана Птахіна машина зламалася, мотор заклинило, обід у полі везти нікому. Так що дуй до колгоспної їдальні, грузись термосами.

– Дядь Співати, хоч пообідати то дайте.

Заблагав Ромка.

– Колись тобі кажу, у поле разом з усіма пообідаєш.

Довелося Роману, грузиться обідами для механізаторів першої бригади і їхати в поля. Повертаючись назад, польовою дорогою, він побачив, що йде попереду жіночу фігуру з сажнем на плечі, а коли під’їхав і зупинився поруч, зрозумів що це Соня. Ситуація виявилася незручна, розвернутися і поїхати, було недобре, і він відкривши дверцята машини сказав.

– Соня, сідай, підвезу, до села п’ять кілометрів йти, а вже вечоріє.

Вона сіла в машину, і як би виправдовуючись сказала.

– На дальні поля довелося йти, буряк для трьох ланок розміряти, а попутної машини не виявилося.

– А що ж чоловік не подбав про те, щоб дружина ноги в таку далечінь не била.

– Так немає Федора, у відрядження ще вчора услали, тільки через два дні повернеться.

Деякий час після цього, вони їхали мовчки, а потім попросила Соня.

– Ром, ти у Гремячего ключа зупини, пити дуже хочеться.

Ромка подивився на неї і мовчки повернув убік. Там метрах в ста від дороги, в невеликій балці, били холодні ключі. Він зупинив машину, Соня вийшла з кабіни, і стала спускатися по крутому схилу. Почекавши трохи, Ромка пішов за нею слідом. Соню він побачив, що сидить на великому валуні, у самого ключа.

– Ну що, попила?

Запитав її Ромка.

– Так, попила, вода така холодна, аж зуби зводить.

– Тоді поїхали, а то мені ще посуд у їдальні відвозити.

Соня встала з каменя й пішла вгору по схилу, але заплуталася ногою в густій траві і ледь не полетіла вниз, добре Ромка встиг її підхопить. Він хотів уже відпустити її з своїх рук, але вона обхопила його за шию і палко зашепотіла в обличчя.

– Ромка, Ромочка, прости мене дуру. Я тільки тепер зрозуміла, що накоїла. Не люблю я Федьку, осоружний він для мене. Я тебе люблю, і завжди любила.

Ноги в обох підкосилися, і вони без сил опустилися в густу, дурманящую пряним запахом траву. Над головою у них, здригнулися, і загойдалися, перші вечірні зорі.